Юрій Володимирович пішов із життя раптово. Був і не стало. За життя чоловік вів свої справи з усією скрупульозністю. І заповіт склав заздалегідь. А залишати у спадок у нього було багато чого: чотири квартири у центрі столиці, будинок за містом, бізнес, банківські рахунки. А у спадкоємцях у нього, за загальноприйнятою думкою, були молода дружина та два сини… Спадкоємців запросили до нотаріуса, щоб оголосити заповіт. Крім вищезгаданих була ще одна жінка. Нотаріус оголосив заповіт. Суть полягала в наступному: — моїм синам залишаю фірму, в рівних частках; — Моїй дружині квартира (уточнено адресу нерухомості) та автомобіль (записані дані автомобіля); — Все інше ( а це близько
шістдесяти п’яти відсотків всього майна), залишаю Ользі Захарівні…— Ми подамо до суду, оскаржимо заповіт! — обурювалися дружина та сини. — Спробуйте, — знизав плечима нотаріус. — Але запевняю, що програєте, бо заповіт складено за всіма правилами. Поки вони сперечалися, Ольга Захарівна мовчки покинула кабінет, зайшла до найближчого кафе та замовила каву. Минуле знову постало перед очима… Їй тоді було п’ятнадцять років, а її молодшому братові чотирнадцять. Юра, який приїхав відпочити, запропонував влаштувати змагання, хто з місцевих пацанів найшвидше перепливе річку. А призом виставив свійдвокасетний магнітофон. Ольга вже не пам’ятає, хто переміг. Та це її тоді
й не цікавило. Вона у цьому запливі втратила брата. Горе обрушилося на її родину. Історію зам’яли, і Юрко повернувся до столиці… «До чого мені ця спадщина? Мою родину вона не поверне», подумала вона. – Я знаю вашу історію, – сказав нотаріус, коли Ольга Захарівна висловила свої думки, – знаю, що Юрій Володимирович звинувачував себе у цій трагедії. Ви, звичайно, можете відмовитись від спадщини. А можете витратити ці гроші на добру справу. – У нас церква старенька. Чи може нову побудувати? Коштів достатньо? — Запитала жінка… Через три роки у маленькому містечку, на березі річки, там, де колись влаштували змагання, була збудована нова, кам’яна церква.