Кожна людина мріє, щоб її діти народилися та виросли здоровими, міцними, розумними. Артур покликав мене заміж за півроку після знайомства. Він у мене високий, стрункий, гарний. Вихованням і ввічливістю теж не обділений. Я, до речі, теж симпатична та господарська. Мама навіть розплакалася від щастя, коли я повідомила про пропозицію Артура. Ні під час залицянь, ні під час підготовки до урочистостей ми жодного разу не сварилися. Завжди знаходили спільну думку. Пишного весілля не плануємо. Скромного бенкету, на п’ятдесят гостей буде достатньо. Визначились із рестораном, внесли передоплату
у сто тисяч. У мене своя однокімнатна квартира, у нього своя двокімнатна квартира. Ми вирішили, що будемо жити в моїй квартирі,а його житло здавати. А коли будемо готові народити дитину, то переїдемо жити у двійку, а моє житло здамо. І ось, коли до весілля залишався тиждень, Артур мені сказав: — Ти маєш знати, у мене в роду були люди з душевними відхиленнями. Є така теорія, що ці хвороби передаються у спадок. — І ти лише зараз вирішив сказати мені про це? — Я побоювався, що ти дуже переживатимеш. — Ти думаєш, що тепер я не переживатиму?! … Я не можу прийти
до тями від такого удару. Зачинилася у своїй квартирі. І плачу. Від страху. Від побоювання за здоров’я моїх дітей. Що мені робити?! Виходити заміж і народжувати дитину, сподіваючись на «може пронесе»? А якщо не пронесе? Приречити і себе, і свою дитину на вічні муки? Виходити заміж, але при цьому не народжувати? Це не та сім’я, про яку я мріяла. Скасувати весілля? Але як пояснити гостям, а головне мамі причину скасування? Розповісти правду? Ні. Це особисте. Про це не можна говорити. Артур уже п’ять днів сидить біля мого під’їзду. З ранку до пізньої ночі. Чекає на моє рішення…
